"Тримай мою лапу". Як ми пережили перші дні вторгнення. Шість неймовірних історій наших петсіттерів про перші дні вторгнення

Як і в більшості українців, 23 лютого 2022 року у нас був звичайний робочий день. З вечора перевірили графіки на 24-те - близько 33 вигулів, до трьох котиків мали завітати няні, на перетримках були 11 песиків. Іноземні клієнти почали масово виїжджати. Утім зранку ми прокинулись від вибухів та жахливих новин, а поряд із власною безпекою стояла велика відповідальність за хвостиків.

– З шостої ранку наша невеличка команда бекофісу зв’язувалася з усіма клієнтами, щоб знати у кого яка ситуація, хто може забрати собаку, у кого родичі чи друзі можуть приїхати, з ким відміняємо послугу. Ми бажали одне одному безпеки, миру і розходились на зв'язку. 

Але ніхто не збирав речі і нікуди не їхав, поки ми не були впевнені, що по собачках і котиках усе домовлено і вони в надійних руках, - згадує Єгіне, співзасновниця dogchill.

Загальні чати з клієнтами почали прокидатися близько 10-ї ранку повідомленнями "Ми в порядку", "Нарешті вийшли на прогулянку" і "Не хвилюйтесь, я його/її не покину".

Сьогодні ми хочемо поділитися історіями, як в перші дні вторгнення хвостики наших клієнтів стали частиною сім’ї наших петсіттерів, через які труднощі вони пройшли, а також - що в цей момент відбувалося в бекофісі dogchill.

Сем і Ліза

Ліза і Сем

Сем гостював у Лізи з 19 лютого, поки його власниця була на відпочинку. На 24 лютого вони планували довгу ранкову прогулянку. 

- Але мені довелось стати тією людиною, яка розбудила усіх зі звісткою "Почалась війна". Семіка на той момент, як язиком злизало - бідолашний ховався за моїм ліжком, боязко сидів у куточку, приглядаючись до моїх дій, - згадує Ліза. 

Сема мали забрати в перший день, але передати його власниці так і не вдалося. Тож хвіст залишився в їхній компанії - ходили разом по їжу, спускалися в укриття. Ці два тижні дівчина згадує, як дуже стресові, зокрема, через стан Сема.

- Семік - хвостик з характером, через дитинство на вулиці він заробив декілька тригерів: якщо в полі зору зʼявлялись незнайомі чоловіки, особливо 40+, Сем починав агресивно кидатись на них. Особливо складно було приборкати таку поведінку в закритому приміщенні, де всі і так налякані, - згадує Ліза.

Так далі тривати не могло. І тут, як порятунок, надійшла пропозиція від Лізиної мами перебратися в Ужгород. Авто було, житло теж. Єдине питання - як Сем перенесе дорогу, враховуючи, що він панічно боїться їздити в машині навіть з власницею.

- В дорозі ми були понад 30 годин. Весь цей час, як би я не заспокоювала Сема, він не спав. Звісно, від цього не могло не розриватись серце. Але, будучи з ним рука об лапу весь цей час, я збагнула, як вдячна, що через цей кошмар ми проходимо разом. Мені було про кого піклуватись, через що я була обачнішою навіть до себе, - ділиться дівчина.

В Ужгороді Сема чекав ще один приятель - сфінкс на ім'я Лисий, кіт Лізиної мами. Так рутина потроху стабілізувалась, повернулись спокійні прогулянки і навіть декілька разів ходили в гори. З Лєрою, власницею Сема, спілкувалися щодня, надсилали фото, аби їй було спокійніше. 

Згодом, коли ситуація на кордоні покращилась, вона все ж приїхала за своїм хвостиком - на цій довгоочікуваній зустрічі важко було стримати сльози, згадує Ліза.

Ліна і Дарина

Ліна зі своєю людиною на україно-польському кордоні

Ліна була нашою постійною клієнткою, ми часто гуляли з нею, а 24 лютого, поки її власник був у відрядженні за кордоном, дівчинка гостювала у нашої петсіттерки Дарини. З самого ранку ми запитали Дарину, що вона планує, на що почули "За Ліну я відповідаю, я її не покину".

В чаті з клієнтом Дарина щодня звітувала - "У нас усе в порядку, Ліна спокійна, погуляла, поїла, погавкала на сусідів, відпочиває", скидаючи фото собані, яка скрутилася калачиком у лежачку.

19 березня ця вже певною мірою налагоджена рутина пішла шкереберть - у Ліночки о шостій ранку почалася сильна кровотеча з носа. Тоді їм ледь вдалося потрапити до ветеринара. Дівчинці надали допомогу, залишили на стаціонарі, того ж дня провели комп’ютерну томографію.

Лікарі схилялися до діагнозу "лімфома", Ліні треба онколог, а в клініці його не було. Через декілька днів Дарина забрала хвостика додому, поки власник Ліни вирішував, що робити далі. Вона промивала дівчинці ніс спеціальним розчином, крапала ліки, стежила за її станом, щоб через різкі рухи не починалась кровотечі.

Тоді ж з’явилася нагода вивезти Ліночку за кордон.

- Ми евакуювали Ліну разом з Dog City Charity Foundation, за що їм дуже вдячні, вони дуже допомагали тваринам. Трансфером наших собак доставили до Польщі і звідти вже власники забирали їх, - згадує Єгіне.

28 березня господар Ліни написав у чаті "Доброго ранку, хочу подякувати вам дуже", надіславши їхнє спільне фото вже в Польщі. 29 березня Ліна успішно долетіла до Берліну.

За кордоном дівчинка пройшла лікування. Нещодавно ми спілкувалися з її власником, він запевнив, що у Ліночки все добре.

Кенді і Аліна

Аліна і Кенді

Кенді привезли до Аліни та її нареченого 23 лютого, на тиждень, адже власники собані їхали в Кривий Ріг по роботі. Це була вже четверта зустріч нашої петсіттерки і хвостика.

Зранку 24 лютого дівчині зателефонувала Марина, власниця Кенді, просила не залишати хвостика, якщо їхні плани зміняться. Аліна запевнила, що в будь-якому випадку дівчинка буде з ними. 

Спершу вони з нареченим і не збиралися нікуди їхати - сходили на прогулянку, Аліна сіла за роботу. Але близько 12-ї почалися вибухи неподалік від їхнього будинку, залишатися було небезпечно. Тому вирушили у Кіровоградську область до батьків.

- Дорога, яка зазвичай займає чотири години, тривала близько десяти. Весь цей час Кенді дуже нервувала, не спала, її дихання було важке, - згадує Аліна.

Та вдома Кенді чекав дуже теплий прийом. "За нею доглядали, як за маленькою внучкою", - сміється дівчина.

Господарі хвостика змогли вирушити за нею 28 лютого, приїхали вже коли сутеніло, після довгої дороги їх чекало маленьке ароматне чудо.

- Коли вони під'їжджали, мама якраз смажила котлети, а Кенді весь час крутилася поряд, тож обіймаючи і цілуючи Кенді Марина з чоловіком ще й дуже сміялися, що вона пахне, як домашня котлетка, - згадує Аліна.

Через рік після того вони з Кенді нарешті знову зустрілися, хвостик приїхала до Аліни в гості. Зараз лише списуються із власницею Кенді, адже в Аліни тепер теж є песик. Скидають одне одному фото собань, передають привіти.

- Ми з Кенді досі одне одного обожнюємо, а після того, через що ми пройшли, Кенді для нас стала ще ріднішою, - додає Аліна.

Руперт і Олена

Руперт та Олена зі своєю сімʼєю

Руперт гостював у сім'ї Олени вже не вперше - вони разом зустрічати Новий рік, а в кінці січня власники хвостика їхали в Лондон. Повернутися за малим планували 5 березня, та зустріч їхня затрималась.

З перших днів вторгнення Руперт випромінював спокій і впевненість поряд зі своїми петсіттерами.

- Можливо, через те, що ми спокійні були і він це відчував. Він завжди був біля нас, коли було гучно - ми закривали вікна або виходили в під'їзд, там у Руперта було настелене кубельце, багато іграшок, тож він взагалі не стресував, - згадує Олена.

В дні безперервної комендантської години, каже, старалися все одно виводити хвостика на короткі прогулянки біля під'їзду. Коли ситуація покращилась - порожніми вулицями гуляти було навіть приємніше, сміється вона.

Весь цей час власники хвостика дуже переживали, шукали можливість забрати його, але Олена їх заспокоювала - усе в порядку, Руперт забезпечений і їжею, і пігулками від кліщів.

Коли ситуація на дорогах покращилась - настав час прощатися. Хвостика чекав довгий шлях. 15 березня Руперт з перевізником поїхав до кордону, там його зустріла жінка, яка перевевезла його до Польщі, звідти він потрапив до Угорщини, куди за ним прилетів власник. А вже звідти - паромом Руперт добрався до Лондона.

- Я дуже сильно плакала і важко переносила розставання. Руперт таке ласкаве, грайливе створіння - таскав наші капці, мав свої ритуали після прогулянки, - згадує Олена. 

Чоловік з дітьми заспокоювали її, мовляв, закінчиться війна, заведемо песика. Але Олена подумала "А чого, власне, чекати?" Вже за три дні в їхній родині з'явився власний цвергшнауцер. 

Попри це, вона впевнена, що як тільки матиме нагоду зустрітися з Рупертом - обов'язково нею скористається.

Рік, Фредді і Сергій

Перші дні повномасштабного вторгнення хвостики разом із родиною Сергія провели в місті - Сергій старався достатньо вигулювати їх і робив усе можливе, щоб для них ці дні були не дуже стресовими. 

Вирішивши їхати з міста, родина Сергія не залишила Ріка та Фредді в біді - всі разом вони спершу перемістились за Київ. Втім і там залишатися було небезпечно. Тож, аби вони могли їхати далі, власник хвостиків Олексій передав своє авто Сергію через знайомих. Завдяки цьому вони місяць були у безпеці, в спокійному селі на Черкащині.

Сергій щодня скидав відео, як Рік та Фредді живуть задоволене життя в оточенні природи та тренують свої мисливські інстинкти. Олексій, своєю чергою, допомагав усім необхідним - знаходив і закуповував корм, пігулки для обробки хвостиків та передавав поштою.

Такою гарною компанією вони прожили близько місяця, доки не довелося прощатися - 25 березня Ріка та Фредді відвезли батькам Олексія. В знак подяки Олексій залишив Сергію свою автівку, щоб він міг вивезти свою сім’ю до Європи. 

Пізніше там опинилися і Рік з Фредді. Щоправда, ненадовго - згодом вони з господарем усе ж повернулися в Україну і далі були нашими клієнтами. Dogchill навіть став частинкою їхнього сімейного свята - наші няні супроводжували хвостиків на весіллі їхніх господарів. Ви тільки гляньте на цих джентльменів!

Рік і Фреді одружують батьків

Віто і Олена

Віто і Олена

Повномасштабне вторгнення застало бенгальського котика Віто самого в квартирі. На те, що 24 лютого до нього прийде няня, власниця Світлана і не сподівалась. Та близько 11 ранку наша Олена написала в загальний чат "У Віто все добре, погладились, поїли і погралися".

Олена навідувалась до котика раз у два дні. Спершу було простіше з громадським транспортом. Далі жінці декілька разів доводилось ходити пішки понад 4 км в одну сторону, щоб переконатися, що з Віто все добре і бодай на трохи скласти йому компанію. 

Вона залишала муркотуну корм по різних мисочках і запасні лотки з наповнювачем, щоб у разі чого він почувався комфортно. Крім Віто, жінка провідувала ще й сусідських котиків, про що просив охоронець будинку. Світлана навіть пропонувала Олені переїжджати до неї в квартиру, втім на неї чекали вдома свої хвостики.

2 березня власниця котика написала, що до Віто передбарась її племінниця і тепер у нього є постійна компанія. Зараз у Віто з Світланою все добре. Олена теж вимушена була мігрувати за кордон через блекаути в грудні 2022 року. Лише через це наші з нею шляхи розійшлися.

Тим часом у бекофісі Dogchill…

Були хвостики, яким менш пощастило і вони залишались геть самі в місті. Як от лабрадор Ніу. 24 числа Паша з Єгіне їздили забирати його до себе. Це була проблема, бо вдома їх чекав Купер, який кобелів на своїй території не вітає. На щастя, власник Ніу ще не встиг виїхати з країни і ввечері таки зміг його забрати. 

Або Спок, який залишився сам удома і перші дні йому ніяк не могли знайти вигульника. Тоді через інстаграм відгукнулася пара, яка живе поруч і побачила наше повідомлення про допомогу. Це був великий порятунок. 

В перші дні також важливим було завдання розрахуватися з вигульниками і петсіттерами. А паралельно писали клієнти, які хотіли повернути свої кошти.

- Як у всіх маленьких бізнесів, у нас немає резервних фондів, тому коли я перечислила зарплату, грошей майже не залишилось. Комусь з клієнтів упродовж місяця повертали гроші з допомоги, яка надходила, а кому було не критично, домовлялися на пізніше, - згадує Єгіне.

До стресу, звісно, додавався страх. 

- Я жила в Донецьку, працювала в міській адміністрації і навіть коли нас там захопили, у мене не було таких переживань і стресу. Бо в мене не було тоді дитини і бізнесу. Пам’ятаю, коли ми їхали з Пашею за Ніу - були сльози. Паша каже "Ну як так? Це ж наша улюблена справа. Тепер це все? Не буде нічого?", - ділиться Єгіне.

У квітні 2022-го Dogchill отримав перше замовлення після вторгнення. Так ми точково почали вигули. В травні вже активніше відновлювали роботу.

Багато наших людей поїхали за кордон. Хтось повернувся, хтось залишився. В Єгіне досі є табличка, хто де зупинився.

- У нас були люди в Польщі, Молдові, Іспанії, Німеччині. І ми навіть там допомагали клієнтам, які зверталися. Були випадки, коли завдяки досвіду в Догчіл наші вигульники знаходили собі роботу за кордоном і тепер мають постійних клієнтів, - ділиться Єгіне.

30 січня 2024 року Dogchill запустився в Одесі. Планах ще одне велике розширення. В Києві і Львові продовжуємо активно працювати. Ми досі на зв’язку з власниками хвостиків, з якими нас пов’язують ці історії. А з деякими продовжуємо працювати - нещодавно, наприклад, гуляли з Семом і з Кенді.

В  травні нашому сервісу буде п'ять років, але пережили і локдаун, і повномасштабне вторгнення. Більше нас нічим не злякати. 

І в котрий раз підтвердилась гіпотеза, що найважливіше в нашій справі це люди.  Сміливі люди, чесні люди, добрі і відповідальні люди, емпатичні люди.

Наші люди.